понедельник, 28 февраля 2011 г.

Віршовані казки

В.Лучук (переклад)
Найдорожче
(за російською казкою)

В хатці, скраю села,
Баба з дідом жила…

Дід корзиночки плів
і на ринок носив,
заробляв на хліб-сіль,
жив собі – не тужив…

Баба ткала такі
Для людей килими,
що гарніших ніде
не побачили б ми…
Мали хліб, поза тим –
що потрібно старим?

Проминали літа,
наче в річці вода.
А минулі літа
час назад не верта.

Дуб засох край двора,
в бурю впав сухостій…
Ось і прялка стара
поломилась старій.

- Йди-но, діду, в лісок,
пошукай, походи –
і міцненький дубок
там на прялку знайди!
Може, ще й поживу –
треба прялку нову!
Дід сокиру узяв,
шкандиба в чагарник.

Путь йому перетяв
бородань-Лісовик:
- Не твої це гаї
то й не треба іти,
бо дерева мої
хочуть жить, як і ти!

Не губи, далебі,
віку юним дубкам,
а за це я тобі
що захочеш, то дам!

Дід до баби верта,
щоб пораду дістать:
що ж на старості літ
їм обом забажать?!

Лісовик-чарівник
все задарма дає…

Але баба у крик,
але баба своє:
- Нам не треба чужих
ні овець, ні корів.
прожила я без них,
доживу й поготів…

Хочу лиш працювати,
допоки живу, -
а тому й хочу мати
ту прялку нову!
Бо багатство людині
добра не дає…
Скнара золото в скрині
ховає своє,
і над скринею тою
із ляку тремтить,
і чекає розбою,
спокійно не спить…
Ані злото, ні срібло
Не зарадить біді…
Жити людям потрібно
у чеснім труді!
У житті- круговерті
Час мине без біди –
тільки б руки довічно
здорові були!

В хатці, скраю села,
баба з дідом жила…

Дід корзиночки плів
і на ринок носив,
заробляв на хліб-сіль,
жив собі – не тужив…

Баба ткала свої
красуні-килими,
що гарніших ніде
не побачили б ми…
Мали б хліб, поза тим –
що потрібно старим?


В.Лучук (переклад)
Як виникло сонце
( за австралійською казкою)

Австралійський страус Ему
подружився з журавлем…
- Може, нині по рівнині
Погулять собі підем?
- Погулять,то й погуляти,
знайдем нивку конопель.
Тільки годі поспішати! –
просить друга журавель.
Довгонога птаха Ему
озирається назад:
- Хай вже буде по-твоєму,
я іти повільно рад, -
але що ж мені робити,
як ті ноги вгамувати?
Мені досить раз ступити,
А тобі ж потрібно п′ять!

Ой, ті ноги, ноги, ноги,
ноги, ноги, ноги, ноги
замелькали вздовж дороги –
годі старуса догнати!

- Зупинися! То наруга! –
Журавель кричить до друга.
Ему каже: - Налягай-но
і на ноги, ноги, ноги,
ноги, ноги, ноги, ноги, -
доганяй-но, доганяй!
- Підожди! Не можу! – та й
посварилися украй.
Журавель біжить і злиться,
Ему зиркає, сміється:
- Ширше крок! Не відставай!


Журавель ковтнув образу,
а вернулися, то зразу
у гнізді своєму зліг,
бо не чув, бідняга, ніг.

За насмішку та наругу
відомстить рішився другу…
А було це, любі друзі,
ще колись, давним-давно,
коли ще на виднокрузі
навіть сонця не було.
Тільки місяць, тільки зорі
в небі темному цвіли, -
та й не місяць то, не зорі –
а то велетні були,
що вгорі собі жили…
Ясні зорі – їхні очі –
ясно сяли серед ночі.
Мав найбільше око місяць -
неба темного владар, -
міг не спати цілий місяць,
а дивитися з-за хмар…


Западала ніч глибоко
як, було, заплющить око…
Отоді, в горобину
ніч, обурений зі зла,
журавель, пригнувши спину,
підікрався до гнізда,
і коли збагнув достоту,
що той страус Ему спить, -
він зробив свою роботу –
ухопив яйце – і вмить
геть жбурнув його високо –
щоб розбилось, впавши вниз!

А на небі ненароком
те яйце упало в хмиз!

На ломаччя наштовхнулось
і розбилось, ясна річ! –
жовто-жовто спалахнуло
і засяяло – на всю ніч!

Місяць-велетень збудився:
освітив його пожар! –
І ураз розпорядився
скликати зірки з-за хмар:
- Сонцем – вогнище назвати,
хмиз стягати звідусюди,
коли Сонце ляже спати,
то самим світити тут!

Отаке. І з того часу
світить сонце-огнецвіт,
і на землю рідну нашу
щирий людям шле привіт, -
і радіють всюди люди,
ліс, вода, пташина й звір,
що довічно сонце буде
людям сяяти з тих пір!


Вовк і козлята
До козиної до хати
з лісу стежечка веде.
В хаті маму ждуть козлята,
а коза із лісу йде.

Ясне сонечко заходить,
в небі місяць блискотить.
До воріт коза підходить,
у ворота стукотить:

- Відчиніться, відімкніться!
Ваша матінка прийшла,
ваша матінка із лісу
молочка вам принесла!

Відчиняють їй козлята,
з ними вірний пес Рябко.
І заходять всі до хати
пити свіже молоко.

Якось сірий вовк підслухав,
що коза пішла у ліс,
до воріт прибіг щодуху,
під ворота сунув ніс.

«Зараз, - думає, - козляток
проковтну одним ковтком!»
І почав він промовляти
ніжним-ніжним голоском:

- Відчиняйте, козенята!
Я несу вам молока!
- Чуєм, чуєм, це не мати –
в неї пісня не така!

Тут один цапок сміливий
нишком глянув через пліт,
бачить – вовк страшний, жахливий
причаївсь біля воріт.

Сірий вовк цапка не бачить,
витягає гострий ніж,
і гукає нетерпляче:
- Відчиняйте-но скоріш!

А козлята: - Ми не проти! –
Не злякались хижака!
Відімкнули враз ворота
та як випустять Рябка!

Вовк, побачивши собаку,
підібгав лякливо хвіст,
відстрибнув – та з переляку
як бебехнеться під міст!

Саме йде тут з лісу мати,
молока малим несе.
А назустріч їй козлята
та й розказують про все.

Почала коза радіти:
- Ну й Рябко наш молодець!
Ну й розумні в мене діти! –
Тут і казочці кінець.
Наталя Забіла

Комментариев нет:

Отправить комментарий